Є речі, до яких зараз не можна доторкнутися. Але це не означає, що їх більше немає.

У 2026 році ми створили мальопис саме про такі речі. Про те, що зникло з нашого фізичного простору, але не зникло з пам’яті. Про стіни, які тримають історію навіть тоді, коли самі зруйновані або недосяжні. Про стіни, які, насправді, виявилися людьми.

 

Це історія трьох місць на Херсонщині. І трьох спільнот, які роками працювали з ними — кожна по-своєму.

«Кам’яні вишиванки» Нової Каховки — монументальне мистецтво, яке довго залишалося невидимим у власній країні, поки його не відкрило наново Новокаховське товариство охорони культурної спадщини.

Фортеця Тягинь — середньовічна археологічна пам’ятка, яка повертає південь України в контекст європейської історії завдяки рокам праці Культурного центру Україна-Литва.

Будинок художниці Поліни Райко в Олешках — простір наївного мистецтва, створений із особистого болю і перетворений на мову, зрозумілу всім, — спадщина, у яку в далекому 2002-му закохався Центр культурного розвитку «Тотем».

Ці історії різні за часом, формою і змістом. Але в них є спільне: у кожній з них саме громадські ініціативи стали тими, хто побачив у спадщині не «фон», а сенс, і добровільно поклав на себе місію бути її голосом, досліджувати, зберігати.

 

Роками ця робота відбувалася поруч із самими об’єктами. Проте 24 лютого 2022 року все обірвалося — або так здавалося.

З перших днів повномасштабної війни росії проти України Херсонщина стала територією, де спадщина опинилася під загрозою знищення або повної ізоляції. Будинок Поліни Райко був затоплений. Фортеця Тягинь — у зоні постійних обстрілів. «Кам’яні вишиванки» — на окупованій території, де неможливо оцінити масштаб втрат. Зникла можливість бути поруч, торкатися, працювати «на місці», і разом з тим зникли звичні форми та способи взаємодії зі спадщиною. Але не зникли люди, для яких ця спадщина була не просто роботою, а частиною життя. Попри вимушену релокацію, три організації змогли відновитися й продовжити робити те, що було потрібне: працювати з сенсами. Вони шукали та створювали нові формати роботи зі спадщиною: цифрові архіви, віртуальні музеї, вуличні та галерейні виставки, лекції та майстер-класи, мистецькі проекти, навіть настільні ігри.

І це був не просто пошук нових інструментів. Це була відповідь на дуже просте і дуже складне питання: як жити зі спадщиною, яка є фізично недоступною?

 

В якийсь момент стало зрозуміло: це не три окремі історії. Це спільний досвід.

Досвід втрати — і водночас відповідальності.
Досвід пошуку нових форм присутності там, де зникла можливість прямого контакту.

 

Мальопис «Стіни» був презентований в 14 громадах України, зокрема у прифронтових. І він продовжує свою подорож, об’єднуючи та надихаючи тих, хто працює із загроженою спадщиною. 

​

Проєкт реалізовано за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну».